Батько усміхнувся. — Звичайно, почування студента. Я розумію тебе, хоч ніколи студентом не був.
— Чи конче вже сьогодні мусиш їхати? — спитала сестра зазираючи йому з жалем в очі.
— Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпляче ждав цієї хвилини. Вона мене багато коштувала.
Батько зморщив брови. — Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих труднощів.
— Не забувайте, тату, кілько я працював поза ними.
— Ти, здається, дуже скоро справився з собою.
— Не було часу. Я одинак. У вас три доньки, а що найважніше, я вже знаю, чого хочу.
— Я не знаю, чи ти вже знаєш, але кажу тобі лиш те, що доля чоловіка мати свою пайку у віковічнім тягарі праці. Не забудь за скоро за свій народ.
— Народ, народ, тату, велика річ. Але заки до нього справді дібюся — піду в світ. Військо, дисципліна, подорожі, але про те все ще час говорити.
І з тим вийшов з хати.
Батько підпер голову в руки і сидів довший час мовчки. Відтак протерши чоло, неначе відсунув тим рухом якусь заслону зперед очей і сказав уголос: — Чи я мав сина?
Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді її брат, опісля підвелася не-
