чутно із свого місця і приступила до батька. Без слова взяла його руку і зложила на ній поцілунок.
— І сина маєте й доньок маєте, тату — сказала.
— Дякую тобі, моя дитино — відповів.
По мовчанці сказав: — Який він тепер, я знаю, та який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей, і я боюсь, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, а матеріяліста, безідейника…
— Ви бачите примари, тату — відповіла Зоня.
— Може…
Годинники, якби протестували. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.
Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.
Він був такий чудний сьогодні.
По обіді у кімнаті Юліяна був рух.
Дві валізки стояли відчинені. Юліян, сестра і мати укладали в них, що потрібне на довгу подорож.
Пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим відїздом любимця.
Юліян не сподівався, що його відїзд викличе таке зворушення в хаті.
