нареченим д-ром Еґоном Вальдом і звертала увагу своєю елєґантною сукнею перламутрової барви. Дуже ґраціозна, здається русява. Той наречений є військовим лікарем. Їй хотілось би казку написати для брата, але правдиву.
У Покутівці на парафії, — в мешканні і саді повно гостей. Відпуст, на якому був сам преосвящений, що із своїм „штабом“ відїхав, вже минувся, але хата ще третьої днини повна. Святкували імянини їмості Еви і рівночасно молодої донечки.
Деякі гості проходжувалися по лісі, хто хотів сидів на лавках у зільнику під вікнами сальону і вікнами Евиної кімнати, інші грали в карти, молодіж у товариські гри, дехто з молодих не покидав модерних танців.
Бабуня Орелецька в чорній шовковій сукні, в чорнім очіпку, була напричуд твереза і одна з найсимпатичніших старших дам. Особливо молодь горнулася до неї. Вона вміла все щось з „давнини“ цікавого оповісти, як то давно молоді забавлялися, як гуляли, з якою повагою підходили до дівчат. Коли яка дівчина верталася з балю або вечорниць, то хоронили її від лиха батьки або інші поважні особи.
— Тепер бабусенько — сказала сміливо одна з панночок, — тепер дівчата дістають за це фахову освіту, домагаються рівноправности і здобули вже неодно, чого давно не мали.
— Та нащо їм того? — питала бабуня, поглянувши на панну проникливим поглядом. — Хіба
