обличчя. „Бабуню!“ кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво. — Евочко, донцю моя, видиш донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово то воно залізо… а ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…
— Вставайте бабуню, благала Ева, скоро-скоро, щоб ніхто нас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!… яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.
На дворі темніло, а з сальону неслися фортепіянові звуки „Вільшаного Царя“ Шуберта. Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.
Юліян при вечері ледви дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі послугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Льондон, Оксфорд і Кембрідж.
Ще з початку вечері, була показалася Ева мов привид на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не зявилася більше.
— Що з Евою? спитала консерватористка господиню дому.
— Вона чогось сьогодні нездорова, відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися, або може лягла.
