за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що коли буде можливо, він просив би висповідати його.
О. Захарій подався майже заляканий, крок назад.
— Коли? спитав.
— Хоч би і нині, отче.
— Тоді. о. Захарій приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:
— Що з вами, Юліяне..? ви бліді, чи хорі, чи може маєте з ким поєдинок?
— Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.
— А так? — відповів душпастир вже спокійніше. — Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?
Молодий чоловік здвигнув плечима.
— То зайдіть завтра зранку в шестій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?
Юліян збентежився.
— Я волів би вже нині, коли це було б можливо.
— Нині?
— Так. У вашій працівні. Вона для мене так як церква… ще заки я додому вернусь.
— Коли ж ви їдете?
— Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він може числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри
