Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.
Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола і він чує: „Тобі буде прощено. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину.“
Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліян по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний — чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастія та Ева. Він мусить взяти Еву під опіку, а може й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.
З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіди тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.
Бо це був такий відрух його душі, якому мов таємній силі мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Еви зпід кінських копит, він відчув істнування такого руху ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.
Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так а не інакше.
