— Попом? — повторив Юліян придушеним голосом. — Ево, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священником?
— Залишіть її, Юліяне, — вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. — Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.
— То будь ним, як хочеш, будь чим хочеш, але я піду на медицину! — сказала вражена і очі її запаліли раптовим гнівом.
— Ні, Ево, — наставав Юліян твердо на своїм, притягнувши зворушену дівчину до своїх грудей. — Це не може бути. Хіба ти вже так скоро забула, що мене любиш і не знаєш, що місце жінки при боці її чоловіка?
Останні слова вимовлені ним півголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоїлася і сказала: — Я про це не забула, Юліяне, але те, що для мене найважніше, наймиліше з усіх бажань, окрім твоєї особи на світі, ти забороняєш мені. Я-ж кажу тобі: Ти йди собі на богословя, вибирай фах, який хочеш, а я буду лікаркою.
— На селі будеш хорих селян лічити? — спитав він і усміхнувся. — По селах інтеліґентів мало, Ево. Ти не береш цієї справи досить поважно. Лікарська професія нелегка. Скидаєшся обовязків жінки душпастиря, і замісць при ньому сильно стояти, щоб і добре і гірке з ним ділити, хапаєшся… Роздумай, Ево.
— Я роздумала. Ти можеш бути вчителем реліґії в місті, як до того прийде, а я буду лікарювати. Не так? Ах… будь добрий і послушний, Юлику. Ми
