можемо це так гарно погодити, — благала і пестила голосом. — Ти не пожалуєш, маючи жінку лікарку, лише дай дозвіл.
І до батьків, що стояли без слова, звернулася теж. — Дайте нам дозвіл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поїду до Швайцарії. Юліян дозволяє.
— Дозволяєте, Юліяне? — спитав батько, впяливши свої, великі голубі очі у свого майбутнього зятя. Юліян підняв брови вгору і притакнув мовчки головою.
— То я лише докину свій дозвіл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобів на ту ціль у мене нема. Ева знає, куди вони в мене йдуть.
— Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпіхлір у неурожайні роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші марниця, — додала весело, майже пустотливо, — бабуня дасть, бабуня!
— А я не даю дозволу, Ево, — обізвалася нараз несподівано і твердо мати. — Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…
Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.
— Я їду до Швайцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!
