не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого „тунечка“ не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліяна, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві пляни, що їй перед нічим не лячно. — А бабуня, татунечку, запевняє мене, що і рік не мине, як Юліян „вилетить“ із семинарії і опиниться на іншім факультеті. Де йому, каже, між мужиків на село, він для інтеліґентнішої верстви уроджений! Це раз, казала, а по друге він з вояцької родини. Так казала бабуня, щоб мене потішити, що він іде на богословя, але я вже погодилася з тим. Нехай би і дроворубом був, лише, щоб був мій!
Молода дівчина перегнулася і заглядала в очі батькові, вижидаючи від нього відповіди.
Але батьківські уста не відчинилися і не дали на її сьогоднішню балачку відповіди.
Дома привитала Юліяна тиша, що мов шовком обняла його, а батько простягнув до нього руку й усміхнувся:
— Ходи, сину, ходи, я вже на тебе мов на Спасення жду…
Та видко було, що недуга батька виступала щораз грізніше і винищувала його обезсилений орґанізм до крайности. При ньому говорили лише пів-
