ярхальним життям, щоб мама, як мене будуть спускати в землю, не була сама. А тебе як журавля все наново манить кудись то в вирій.
— Я не з Едвардом виїду, тату. Я змінив свою постанову: вступаю на богословя. Туди стелиться мені дорога. Саме, як ви сказали, традиційна і патріярхальна.
— Підойми, мене, сину, і повтори ще раз.
— Я вступлю до семинарії, на богословя до Львова.
— Ти мене дуриш?
— Я вас люблю, тату, і кажу святу правду.
— Але чому? — і хорий знову намагався піднятися. — На богословя? З якої причини? Ти скажи, щоб я не вмер не дізнавшись, чому ти, не почуваючи в собі ніколи звання до… — і урвав.
— Я вступаю на богословя без фальшу в душі, щоб міг із чистим сумлінням людям в очі дивитись. У душі віднайду супокій і рівновагу щойно тоді, коли візьму тягар на себе. Я не хочу перед самим собою паленіти, що не відпокутував свої молоді проступки, головно один такий. Я хочу у самому собі побороти те, що для мене таке важне, щоб здобути право називати себе чесним. Я їду, тату, як покутник на богословя. Це моя тайна. Але не перед вами…
— Підсунь мене вище, сину.
— Ви дивуєтеся цьому. Коли я вернувся з подорожі, я так не говорив, я був юнак. Але я пережив одну подію і став видющим, неначе відразу дозрів.
— Я тебе не розумію…
