Юліян притиснув своє обличчя до батьківських вихуділих рук і говорив:
— Я свого часу врятував найчеснішому, найідеальнішому з душпастирів доньку від небезпеки, а може і його самого. Від того часу він називав мене спасителем тієї дитини і став моїм батьківським приятелем. Та ту єдину його дитину без його дозволу, без ніякого права я потягнув за собою…
Хорий порушив головою; на його лиці показався вираз гніву.
— Ти крав…
— Назвіть це, як хочете.
— Слабосильний, як дідо.
А по хвилині напруження спитав:
— Хто-ж це такий?
— Той, тату, звідки я недавно вернувся, — о. Захарій, а вона, вже тепер моя наречена, внучка пані Орелецької, вашої знайомої з хлопячих літ.
Хорий дивився наче непритомно на сина, якби шукав давніх споминів: — Орелецька з дому Альбінських? Ах, хлопче, це якась інтриґа демонів! І ти, для нього, для того душпастиря це робиш?
— Він вибачив мені, тату.
Хорий усміхнувся недовірчиво. — Чи міг?
Юліян здвигнув плечима:
— Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жаден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богословя, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану, щезнуть і я перемо-
