жу себе, щоб стати трудовиком, мій нарід буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.
По хвилині відпочинку, батько більше до себе ніж до сина, обізвався:
— А кров Альбінських, а наші противники?
— Я її люблю, тату. Хай буде, що буде, а вона мені дорога, — відповів Юліян. — Вона українка і батьки її українці.
— Але Орелецька не нашої нації. Кров з кровю змішається і ворожий елємент брав віддавна верх над нами. Стережися, щоб ти не потонув у ворожім таборі. Ти одніський наслідник Цезаревичів. Заверни, коли час.
— Ні, тату. Мій жереб упав.
— Заманила у вир. Я хоч який обезсилений і вже не для цього світа, а повторяю: це все наче не діло людських рук.
Притягнув руку сина до своїх грудей і грубі сльози сплинули по його вихуділих щоках.
— Жаден з Цезаревичів не був зрадником, — прошептав він.
— І не буде, тату, — докінчив Юліян твердо.
Довга година минула.
Незамітно налягли осінні сутінки на цілу кімнату і настала тиша. Вона зливалася з чимраз то густішою темнотою. Одностайне тикання великого старосвітського стінного годинника, який доглядала роками рука майстра, нараз замовкло.
Юліян прокинувся.