Хто думав, що море все погідне і веселе, все без погрози і не прибирає страшного виду, той страшно помилив ся, бо воно зміняєть ся. З погідної, веселої поверхнї, блискучої инодї сріблом, що переливаєть ся з синяви в зелень, схопила ся буря. Небо почорнїло, вітер фурією розіграв ся, а море розревівшись ревом велетня стало шалїти. Горою здіймають ся хвилї. Одна садить ся верх другої, котить ся, розбиваєть ся. І знов у гору, і знов у глубінь. Тут гинуть, там виринають. А розшаліла біла піна кипить по хребтах скажених хвиль, сама себе розриває.
Шум… стогін… пекло якесь під почорнїлим небом. А над усїм тим — меви.
Одна одної не бачить, не чує. Одна з одною не стрічаєть ся. Їх обох роздїлює простір, а під обома горе.
Більша — з натугою всїх сил протинає воздух, лише на силу вдержуєть ся в висотї. Ся буря ще більше як страшна. Такої бурі вона ще не переживала. Вона лише тепер пересьвідчуєть ся, що се таки правдива морська буря. Однак що стало ся з тою нещасливою, що з нею? Потонула…
— Де ти? — кликнула жалісно. — Тонеш? Чи вже потонула?… І вийде, що я винен твойому горю! А я-ж виразно казав: — Я там не товариш твій, а сам собі до скали лечу!
І слухає — відповіди нема.
— Де ти? — кликнув у-друге.
Знов нїякої відповіди… В долинї кипіло море, переливались води, там розносилась піна, клублячись дикою гривою по кождій хвилї; однак здавалось, як раз поміж божевільними хвилями саме зпосеред пекла добувались крапельки згука: — Я тут!
— Низько понад морем? Бо я геть у висотї, далеко від того пекла!
