що розболїлий, повалив ся серед пустої дороги; як раз за селом, під лїсом.
Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може покажуть слїди які, звідки він, а може іще й заговорить… може зможе іще підняти ся і далї піти: такий чужинець, що не знати звідки, і що — лише клопіт для села: загине — то й ховай даром, трудись за Бог зна які гріхи… Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважнїйше — який хосен йому з того… А то акурат…
— Ех, що за дорога, що за дорога! се кара божа спадає на нас, кара божа! — бурмотїв, засапуючись і опираючи ся важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивнїла на морозї.
— Таже дав Бог сьвятий снїг, а як-же, — відказав молодший, — „а може воно й добром вийде весною землї?“
— А — і, „добром“, дурню! грішите та пєте, та крадете, та рабуєте, сьвідчите фалшиво оден на другого; на боже не даєте —- і добром має ставати стужа та фортуна? Не плїв би ти дурниць!“
Молодий замовк.
Він засунув одну руку в рукав другої, зігнув ся, опустив голову в низ, і старав ся оперти ся острому, пекучому вітрови, що так і палив облича. Не мав він охоти говорити: по правдї сказавши — бояв ся пан-отця.
Його товариш — старий балакун, сїльський вартівник — поглянув боком на пан-отця і обізвав ся:
— Що ми мали робити, пан-отчику? Двірника не було в дома, щоб в його порадитись
