Великі очи його з вірою… не прочуваючи горя, дивлять ся просто в лице того, хто його кличе. Жадібно жде. Не знає чого. Може щастя якого. Або чого иншого, такого гарного і сьвятого, як його душа, переповнена правдивими перлами…
Але нї.
Ось здіймаєть ся сильна рука розчарованя і падає тяжким каменем на ясну головку його… його, що не знало иншого почутя, як прямости і правди і віри в почування свої соняшні.
Є трояка любов.
Та, що годуєть ся ласощами, що годуєть ся поцїлунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе і других. Вона годує себе і слезами, і горем, і сумом і самітністю, а поза гробом золотою тїнею памяти — споминами про її сьвяту, несмертельну силу.
Самітність — убога?
Хто се докаже?
А от послухайте, яка хмара слїз здіймаєть ся з неї і гуляє! а рук білих, мармурових яка безлїч, що перетинає її простір у судорогах болю, а мрій роздертих серпанки, що колишуть ся туди і назад, туди і назад, а думок рої, що напливають у неї брутальною силою, оббиваючи себе немилосерно, щоб кудись добігти борше і борше…
Куди?
Господи великий — куди?
