метаморфоза готова. О, в мене остре око, і я пізнаю зараз, хто розуміє ся вже на нещастю!
— Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерти батька. Була сама коло нього, як дістав атак серцевий, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лїкарі заборонили їй навіть занимати ся якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема житя, то не держала ся їх приказів і грала і грає до схочу. Казала: „Знаю й без них, що унаслїдила по батьку нервовий систем і його недугу, але що менї один день житя менше або більше! Не бою ся смерти! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…“
— Видиш, Мартухо? — кликнула артистка, піднимаючи тріумфальним рухом руку з пензлем. — За тим криє ся щось і я довідаю ся ще про се. Я страшно цїкава. Що за пригода здавила „музику“ її нервів?
Я здвигнула плечима.
— Але вона й так грає ще чарівно…
І справдї — грала чарівно…
Запанувала цїлком над нами.
Артистка залюбила ся в нїй мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту за бурливим, за голосним, занадто виявленим чутєм!
А я мовчки молила ся до неї.
Ганнуся відкривала що дня нову красу в її істотї, а поверховностію її занимала ся мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосє, укладаючи його по своїм стилю „antique“, придумувала для її клясичного профілю осібні ковнїри і иньші строї, а я без „мотивів“ любила її. Нї; обох любила я.
