— Потім розсьміяла ся тихо з глумом, що мене аж морозом пробігло. — Жалує за мною, Мартухо, — додала зниженим голосом — жалує і каже, що його переслїдує прикре прочутє, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає цїле тїло, тому що потайний…
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Менї не жаль за ним. Він навчив мене ненавидїти і задавив цїлу мою істоту від голови до стіп упокоренєм. Був першим, що дав менї відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і мабуть не змию її нїколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним мов вахляр, а він — мужик… — З неописаною погордою вимовила се слово. Здавало ся, коли-б учув він се слово і тон, яким вимовила його, був би вбив її.
— Більше не любила я нїкого в своїм житю.
Але воно добре, — додала, поглянувши повним сияючим поглядом до другої комнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цїлу душу віддати — резонаторови. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духа, вертає менї гордість і почутє, що стою високо, високо! За те й граю йому звуками, яких не почує від нїкого і буду йому грати до остатного свого віддиху… я знаю. Він остане ся менї вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозї, але з того, що виростає на широкій плоскій дорозї, але з того, що росте на самих гордих вершинах… Я його музикант…
Встала і отворила широко рамена, мов би хотїла обняти кого, а очи її, великі смутні очи, засияли предивним блеском. Відтак опустила руки.
— Пожди, — промовила, — як йому заграю, коли піду до консерваторії і як він буде відповідати. Наша музика запре всїм віддих. Тепер я
