рухом заперли — нї, гримнула дївчина дверми і замком.
— Разить мене темнота — пробурмотіла, звиняючи ся, до мене, вхопила мене за руку і притягнула до себе на отоманку: — Сиди тут!
Я сидїла мовчки. Не могла нїяк здобути ся на яке слово. Щось замкнуло менї уста, на течію думок уклало ся щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Цїла душа ждала чогось…
Ганнуся мовчала мов нїма.
Згодом почули ся кроки на сходах; легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чим раз близше і близше… врештї увійшла. Не привитала ся як звичайно. Мов би не бачила нас у кімнатї. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверий, отворила їх і зайшла туди…
Ми чули, як вона там у кімнатї отворила вікно, далї по якійсь хвилї цїлий верх фортепяна… там відложила проти свого звичаю капелюх і парасольку і аж потім увійшла знов до нас.
Зближила ся повільним ритмічним кроком мов тїнь, і немов другу тїнь тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою…
Відтак усїла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвала ся Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивала ся. Сидїла мов статуа, нерухомо.
— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.
— Чую. Прошу, запалїть лямпу! — заговорила зміненим голосом. Я вибалушила крізь темряву очи на неї — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лямпу над столом і глянула трівожно на неї.
