„Люблю тебе!“ — пішла лїсом — і жила ще довго в памяти всїх цьвітів, хоч сама давно загинула…
Кождий чоловік раз у житю зупиняє ся і не знає, куди завернутись. Я свою дорогу знаю. То самота. Вона впялила свої грізні, холодні очи в мене і моргає до мене.
Я йду.
Я тобі буду служити, ти велика безсердешна самото, і піснї свої покладу у ніг твоїх.
Усьміхни ся тодї!
Він такий пожаданий… такий добрий… оттакий солодкий усьміх для втомленого серця, що даремно благало про нього людей…
Від мене до тебе — стелить ся ясна дорога.
Як срібна стяжка.
Нею легеньким кроком ідуть лелїї мого серця. Остатні лелїї моєї молодости. Опустивши зажурені головки, вони оглядають ся і пращають ся: „Ми вже нїколи не повернемо, горде житє!… ми вже не повернемо… ми остатнї… дай хоч днї прожити…“ І тихо ступають тихою дорогою до тебе, щоб там зівянути…
