як із взірцїв. При тім вони одно прищіплюють до житя, иньше витягають зпід звалищ і руїн і відкривають красоту у всїх її криївках. Розвязують загадки душ і завдають людям усе нові загадки. При тім вони делїкатні і чемні і вміють любити.
Менї здаєть ся, немов вони все поглядають на мене так приязно і люблять мене… Нї, я чую ту їх любов. Се зовсїм особливе чутє, зовсїм особлива приємність, зовсїм особлива роскіш, яку справляє нам любов поета. Вона пригадує запах фіялок і те щастє, що зачароване в стародавнїх казках…
Та всего того юрба не може й уявити собі. А юрбою, тупоумною юрбою є у мене всї ті, що не шанують і не чтять поета, не стелять йому під ноги найкоштовнїйших килимів, не сиплють йому під ноги квіток і золота… Тупоумна, груба юрба! Вона не стоїть того, щоби красота хоч раз пройшла ся по її оселях, щоби хоч раз вповнї обернула до неї своє чудове лице і показала їй щось викінчене! Тьфу на тупоумну юрбу, що не шанує своїх вибранцїв… Богів землї… Коханцїв моєї поранкової душі…!
Сказано вже. Моя душа не була буденна буда повна крамського товару. Нї, се була справдїшня дама, що через довголїтнє товаришуванє з вибранцями духа набрала ся тонких обичаїв і нїжного прочутя. Її інстинкти зробили ся делїкатні, як цьвітковий пил лелїї.
В ранцї, коли сонце в повнім блиску горіло на небі, повітрє було ясне і око могло докладно розріжнювати всї форми природи і штуки, вона пускала ся в тихі вандрівки. Її розумні очи оглядали кожду постать, а уха напоювали ся мельодією дня.
Вечером у радіснім або в сумнім настрою вона оповідала все, що підхопили її довгі погляди.
