Вона не відповіла нїчого; зітхнула і пряла дальше.
І між тим тодї і тим тепер лежала лише праця.
Від сїрого ранку до пізної ночи — праця.
Завсїди була вона тут і ждала. Похмура і невмолима пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоровлє, молодість, навіть і ту одробину охоти до житя, коли та хотїла в неспостережених хвилях переломити сїрий одностайний тон і позолотити істнованє. Завсїди була ненаситна і невдоволена; ледви лишила чоловікови кілька крапель крови в жилах і семий день у тижни, в якім ішло ся з ранку до Бога, а по обідї в поле…
В поле!… По двацятьох майже роках доробили ся вони кількох морґів поля.
Журбою і мозолою пересякла кожда грудка, але й любовю. Тою жадною, заляканою любовю, яку відчуває кождий мужик для своєї землї.
Про неї говорило ся як про живу істоту.
Хто її кормив — того кормила й вона.
Хто її не занедбував — того не занедбувала й вона. Нїхто не розумів її лїпше, як мужик, — і тому дав Бог мужиків, як сотворив землю.
Доки буде земля, будуть і мужики…
|
|
Мали і двох дорослих синів.
За кілька недїль старший Василь мав ставати до бранки. Від хвилї поклику ходили всї мов під вагою якогось тягару. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли… щоби нїхто не діждав ся тої години! — настав би всему конець!
Поля родили би без помочи його молодої сили лише слабий хлїб. Вони обоє постаріли ся перед часом, а молодший син не вдав ся. Йому була земля байдужа і він оминав працю. Безжурний був і до дївчат прихильний. Мов половик спа-
