дав всюди, де лиш були які танцї, і коїв між ними лихо!… До того і крав іще, брехав, і обмивав свое сумлїнє в горівцї.
В кінци закохав ся в якійсь молодій Циганцї, що розуміла ся на зїлях, і забув про тата й маму.
З плачем відвернув ся сором від него.
Такий був молодший…
Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивили ся в будуччину, як у ніч. Доси був старший їх єдиною потїхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дївча, що плакало з любови до него…
|
|
— Був ти в панотця? — перебила вона мовчанку. — Може він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!
— Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим впала попадя підчас служби пяна до церкви і сварила ся з ним, що без неї винаймив одному мужикови кусень поля. Потім били ся обоє, таки в церкві… Вона кинула за ним хрестом… Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми…
— Що казав?
— „Дай на службу“ казав. — „Буде, як Бог схоче“.
— Треба дати, — відповіла жінка.
— Піду і дам, — відповів він побожно; — лиш треба би що продати. — Що? — він сам не знав іще; може оту пшеницю, що ховав її старанно на подї на насїнє, і хотїв саме тепер посїяти, або один улий з бжолами? Мав чотири пнї.
— Ти поговорив би з учителем, — говорила дальше Марійка. — Може би він дав яку раду?
— Е! що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що з своїми дїтьми гине з голоду. Колись то, міркуй, Маріє,
