і веселі. Вони стояли спокійно, румигаючи — і дивили ся своїми великими лагідними очима так розумно в перед себе! А коли було перестати і забирати ся зі стайнї, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тодї треба було мимоволї вертати і гласкати їх…
Прекрасні, мудрі звірі…
|
|
Здалека пізнала Марійка і її чоловік давного пропінатора Беняміна, як ішов полем вузкою стежкою до них. Перед якими двацять пятьма роками прийшов він у село, бідний Жид, із жінкою і девятьма малими дїтьми.
Від трьох років мешкав уже в столицї.
Збогатїв, пересилив ся туди, мешкав у великій каменици, повіддавав доньки за богатих панських купцїв, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годинника, та блискучим проти сонця, великим капелюхом.
Але він усе не цурав ся того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит — зі своїми хатками, критими соломою, виглядало мов купка мушель зпосеред зеленї.
Що весни приходив він і питав ся про поводженє і здоровлє людей. Знав усї їх справи і їх журби. Постарів ся з ними, знав звичаї їх житя, і нїяк не міг відорвати ся від сего кусника землї на завсїди.
На веснї находила на селян, крім звичайних турбот, що відчували ся у ту пору найглубше, — ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мрака лягав смуток на молоді і старі уми.
Привитали ся.
Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всїляке. Найбільше про матеріяльний стан села, про засїви… Потім Бенямін звернув увагу на красні воли, що пасли ся.
