воздусї чорні пошматовані хоругви і убють її на місцї мов грім.
Упряжена в старанно повязані і поштуковані посторонки і шнурки, йшла скореньким і пильним кроком, схиливши стріпату голову в низ, неначе-б добре знала свої обовязки. Раз — заїхати завчасу до дому, щоб не остатись у ночи на тім білім морі, не стрінутись на нїм із заверюхою, що страх як грізно і самовільно шалїла на безкрайности — а по друге — що знала кого везе.
Тягнула родину ідіотів.
Почала їх тягнути — коли ще ранок був притемнений бурим серпанком задуманої ночи — і мала ще перебристи отсе цїле мертве море до вечера. Чи успіє? Не знала. Снїг лежав грубо, дорога не була добре уїхана, а у повітрі ген високо роїлись, майже клубились білі, дрібосенькі рої і віщували недобре. Лише ще не знати було, в котрій хвилинї розібють ся і нечутним летом заповнять повітрє і засиплють і без того білу рівнину.
Вітер почав злегка глузувати собі. Змішав ся з острою мов огонь пекучою студенею і розпочав гульню. Зразу легким танцем на поодиноких місцях, а опісля в зміненім tempo. Зривав ся і утихав раптом. Прилягав до землї і затаював віддих. Потім зривав ся шалено і знявшись широким крилом у гору, рвав білі хмари нїжних снїжин у свої обійми і розшалївшись із ними, мчав ся дико помертвілим морем. В полетї спиняв ся від часу до часу, кружав у дикій несамовитій пустотї вихром на однім місцї і кидав високо клубами снїгу стовпом у гору…
Краплї звука дрібних дзвінків розплакали ся…
|
|
На передї санок сидїв він і держав віжки.
