— Дражнить мене — а розільлятись не можу — відшептувала болїсно.
— Виступи з себе, розіграй ся, та залий цїлий степ широкий — щоб знав, що і в тобі сила! — радив великан.
— За мало мене, щоб заляла цїлий степ широкий, відмовила сумно. — Зробились би з мене хиба краплї роси на нїм, та саме окрасили його мов кришталами. Волю так.
— Так? Стїснена в отсей жоліб та вічно стережена каменистим берегом?
— — — По гладкій поверхни промайнув у ясній, місячній ночи усьміх її.... — я глибока. Безмежно глибока. О скілько вузша, о стілько глибша. Отсе широке пишне листє, що плаває тут і там по минї — що незамітною стебелиною здоймаєть ся з мойого замуленого дна до ясного сьвітла — воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє богацтво“…
Задумав ся лїс дубовий.
Говорила про богацтво — а майже незамітна в тім широкім степу — і усьміхалась.
|
|
Він був її вічною окрасою. Нїмої прастарої поезії. Маґічними місячними ночами снувались русалки по його березї. В глубинї його темній, безшелестній співали полохливі соловейки… а десь не десь вганяв ся з поміж гущавин дерев сильний дуб великан у гору і глядїв понад усїх далеко в сїрий степ пустий… Далеко до сходу сонця?
Не далеко.
Але ще ніч пишала ся.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу і далеко розстелена туга…
За чим?
— Що звізди в нїм не пробивались. Що весь блиск богацтва, що пишав ся та тремтїв нічним
