— Цього я не можу вчинити Олені… не можу. Що до заборони, то заборонюю, і як ще; але книжки забирати… цього я справді не можу, пані докторова!!
Тут виринула перед її душею висока стать молодої дівчини з сніжно-білим обличчям та спокійними лагідними очима…
— І щож вона таке, що ви супроти неї такі безсилі?
— Що? „Мамо“, каже: „дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрі навмисно не хочуть зняті полуди з очей; що, боячись правди, немов світла сонячного, затоптують своєвільно людські права“…
Такі й тим подібні хвилини переживала пані радникова. На жаль, ця дівчина вміла все її спокійну душу виводити з рівноваги, хоч вона кожного разу по таких бесідах (з болем і лютістю заразом) висловлювала їй свої думки. Це ніколи не помагало. Наче тінь, підіймалася за старшою сестрою й Ірина, і терпелива та лагідна, якою завсігди бувала, вміла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову, і гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись приєднувався до них і один молодий чоловік, медик, Стефан Лієвич. Повернувшися з-за границі на ферії, заходив він до дому пана радника та затроював життя пані радниковій…
Чого вже він не оповідав!.. Боже, змилуйся. А вони прислухались до нього, неначеб апостол правди вітав між ними та розказував про все блаженство небесне. Оповідав, наприклад, про жінок, що студіюють, та інших, їм подібних; говорив, що багато з них здає іспити з найкращим успіхом, а раз оповідав (то це вже брехав, як собака), що декотрі з професорів поженились таки із своїми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…
— Еманципація жіноча в Швайцарії або і в інших поступових краях, це точка давно виборена. Доводиться
