соромитись, що тут жінки остались ще так позаду за іншими народами; не то, що не журяться самі про це, щоб здобути собі рівноправність з чоловіками, але вважають її якоюсь химерою. Закопавшись між свої чотири стіни, не завдають вони собі навіть настільки праці, щоб де-що путнє прочитати, щоб хоч тимчасом цією дорогою очиститися з перестарілих, дурних, просто, смішних пересудів. А про якусь основну освіту, про розуміння природознавства та матеріялістичної філософії нема й бесіди. Зазнайомлені поверхово з поодинокиим галузями наук, з поодинокими фактами всесвітньої історії, думають, що вони справді доволі озброєні проти вимог життя. І вони думають з горсткою того наукового краму при невідрадному становищі, яке тепер займають в суспільстві, вести боротьбу за існування! — Тут і розсміявся він. — Аж розпука бере — говорив він раз, коли Олена з блідавим лицем і широко розплющеними очима прислухувалась до його слів, — коли подумаєш, в якому глибокому сні лишаються ще нині жінки, як мало журяться про свою самостійність!..
— Вони тому не винні, Лієвичу, — перебивала тоді, боронячи, Олена. — Це лиш наслідки нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати-знати належить чоловікові, а жінці має воно служити за оздобу!
— Це дійсно так, дійсно, наслідки пересудів і темноти; одначе, коли яка жінка підійметься і, щиро беручись за діло, старається збудити сонну сестру, чому кидаються на неї, неначеб вона торкалась їх вогняними кліщами? Чому, наприклад, ганять вас, Олено, коли ви їм висловлюєте свої просвічені, здорові погляди? Це є власне те, чого я жінкам не можу простити. Що до решти, то вони справді невинні. Доки сучасний устрій суспільства існуватиме, доти залишаться вони малолітніми; одначе, і цей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай зброїться кожна по змозі, відповідно до
