обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути!! Це — знання, Олено!
Так говорив він часто, а часом ще більше. А пані радникова знала, що всі ті „поясняльні“ розмови відносились до неї, бо вона поборювала ту модну, божевільну й деморалізаторську хоробу на кожному кроці. Тому й ненавиділа вона його з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця! Для Германа-Евгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду, ані доброго слова. Він важився прибирати позицію й манєри ментора, неначеб вона його про це коли-небудь просила або її чоловік, радник, хоч би одним звучечком!.. Нечемний!.. Із своєю велетенською постаттю, густою русявою гривою видавався він наче фірман[1] біля ніжної граціозної фігурки Германа-Евгена-Сидора…
Одного разу роззухвалився він навіть до того, що прочитав йому в брутальний спосіб отченаш. Вона лиш припадково зачула останні слова плебейської проповіди й то, власне, коли входила до малих офіцин[2], де мешкав хлопець, але забути їх вона ніколи не зможе!
— Колиб я мав вас у руках, ви нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, — сичав він, — може й удалось би мені вас як-небудь ще видобути з цього болота, в котре ви, хоч і ще такий молодий, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…
— Ви не маєте мені нічого приказувати, нічого приписувати! — боронився Герман-Евген-Сидор. — Зрештою іду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно вміє говорити апостол жіночий.
— Безстиднику! — закипів молодий чоловік. — Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий на неї й без того наводить безсонні ночі.
З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кожній нагоді зрозуміти, що його присутність їй нена-
