— Лишіть його лиш, хай вибуяється, — зауважив знов інший, якийсь податковий урядовець. — Я вам ручуся, що вийде з цілої історії такий чистий, такий незайманий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бистрий розум і духа чимало! Думаєте, що я був інший у молодих літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну ніч небіжка мати? І щож з того? Я заспокоювався помалу, от і пішов, слава Богу, на власних силах у гору.
— Як, для Бога, йому не гризтись? — кликнув другий, лікар і приятель родини Лявфлерів. — Подумайте лиш, із ласки своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той безсовісний драбисько[1] так і накладає тягарі на плечі родини.
— Лярі-фарі[2], любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. — відказав „податковець“.
— Зрештою одна, а саме Олена, так якби вже й заручена з молодим К.? Невжеж, Епамінондасе?
— Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…
— Алеж бо люди так говорять; аджеж просиджує цілими днями у вас!
— Вона його не хоче!
— Не хоче?
— Каже, що не любить.
Тут і настала нараз тиша.
— А що ти на те, старий?
Радник знизив плечима.
— Щож я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!
Один старий майор, що прислухався спокійно розмові своїх товаришів, нараз зареготався.
— Тут і видно, — відозвався він, — хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, має право сама рішати про своє щастя, свою буду-
