Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізнали ся, а відтак розвела — чи не на віки? Він не пише до неї, мабуть забув єї, і она не знає про него нїчого. В глубинї єї серця спочивав єго образ мов сьвята памятка, котру бере ся лиш раз в рік у руки. Так, він остав ся для неї чимсь, що піддержувало довірє до людий, якоюсь оживляючою споминкою. Єї житє таке одностайне і безбарвне, що лиш ті у єго матери прожиті роки суть в єї житю красні, особливо ті з ним прожиті шість недїль. Бо яке-ж оно взагалї? Коли-б она хотїла писати історию свого житя, то яка-ж була би то сумна і одностайна повість! Єї житє то лише то, що она перечула! Чи се може бути інтересне? Або то, що она тілько тужила, або тілько передумала! Ба! то не належить до офіцияльної істориї жінки і не мало би жадної вартости. Під „істориєю жінки“ для „широкої публики“ розуміє ся щось зовсїм иньше…
Однак она була собі сама винна, що в неї не було такої істориї. Она ворохобила ся, не хотїла в ожиданю буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цїли, і попала в якісь конфлїкти. Чи видобуде ся з них і побідить те, що старає ся неустанно мутити спокій єї душі і гамувати єї в єї намірах? За все те, т. є. що не ступає дорогою буденщини, покутує она. Она покутує радо з якимсь вдоволенєм, з гордостию. Нестерпиме було лиш те, що она чула ся з всїм тим самотна, і що то почутє самотности гризло єї, куди-б і не повернула ся. Що правда, тому було винно по части і єї становище в суспільности, оно паралїжувало єї вартість.
