Нераз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначали ся або поважною умовою працею або якими небудь иньшими спосібностями. Иньшим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь ролю, що в нїй терпіла несказано. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чула ся она такою самотною? Чому бояла ся зрадити щось з своїх думок і почувань?
Але нї! Она не боїть ся. Она вискаже все пером і аж тодї стане їй лекше, але чи єї нарід дасть їй право промовляти до него, чи она спосібна до того?…
На дворі лютила ся заверюха так, що заслонювала всякий вид.
Вітер бив снїгом о шиби, розносив єго цїлими масами, вив за углом хати і в коминї.
Ах, коли-б она уміла музику, н. пр. вміла грати на фортепянї, або коли-б хоч мала фортепян у себе. Она викликувала би поодинокі тони і вслухувала би ся в них. Она прислухувала би ся їм ще й тодї, коли-б они, розплинувшись уже в завмираючий звук, істнували-б лиш в памяти. Тодї не була би єї душа така самотна…
За нїчим їй не жаль, лиш за тим, що єї не вчили музики. О, яка сила чутя пішла би в неї в тони! Нї, вся єї сила вилляла-б ся в них і она чула-б ся щасливою. Єї гру назвали-б може пориваючою, а тимчасом єї думки пригноблювали мов недугу!
Як би тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту заверюху, як би она радувалась!
Впрочім се не була правда, що він женить ся з тою „з плечима“. Она не бачила їх більше
