Він скипів.
Она корить єго і бє в самі найвражливійші місця. Она єго знає, єго, котрого деинде цїнять так високо… Однак хто она така, тота зарозуміла креатура? Чим она висша від него, що так кидає єму погордою в очи?
„Я вже не одного позбув ся,“ промовив він, „але ви помиляєте ся, думаючи, що в мене не остало ся ще доволї сили.“
„Ви справдї спосібні“…
І з якою інтонациєю вимовляла знов ті слова, чи не іронїчно? В нїм збурило ся все нутро. Він піднїс ся з свого місця. Обоє глядїли на себе палаючими очима.
„Чого ви властиво від мене хочете?“ спитав він.
„Чого-ж би я могла від вас хотїти?“
„Чому зневажаєте мене?“
„Хиба я зневажаю?“
Він трохи не казить ся від сих слів.
„Я відчуваю, що я в ваших очах упав, або нї, гірше ще. Я в ваших очах безчестний і зрадник. Я в ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я певно і негідний носити імя „муж“! Що ви собі властиво думаєте?“
Она мовчала і не рушала ся з місця. Стояла оперта спиною до стїни, змінена, і підвела лише трохи висше голову, щоб єї також опісля сперти до стїни.
„Що ви собі думаєте? питаю ся ще раз!“
„Тепер я думаю, що найкрасшою іллюзиєю в моїм житю були ви для мене.“
Він витріщив очи на неї. „Що? Іллюзиєю? Дякую!“
