„Іллюзиєю, котру я впрочім боготворила. Тепер менї жаль.“
Він усьміхнув ся цинїчно.
„Страшно жаль.“ Она говорила, усьміхаючись слабо, а єї великі очи блукали безцїльно понад єго голову.
„Не думайте, що я жалую за любовю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив нїхто так як я і може й не буде так любити.“ (І підчас тих слів покрила смертельна блїдість єї лице). „Менї лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилї, в котрій ми перший раз розстали ся, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.“
„Другий раз я благав вас іти зо мною!“ боронив ся він. „А ви відопхнули мене від себе. Я був вам за маловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі Бог знає чого; тимчасом я був лиш звичайний чоловік і хотїв дїлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастє.“
„Правда“, відповіла она, „я не хотїла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є. я уявляла собі, що ви мусите розвинути ся в красшу, сильнїйшу істоту; в таку, до котрої і я і другі могли би молити ся. Я чула вже тодї, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотїла в глубинї души своєї стати ся вам. Чи я бажала чогось справдї неприродного? В моїх очах чоловік щось дїйсно божеске, хоч — як ви раз казали — він має своє корінє в земли. Він може розвинути ся в прегарний цьвіт, але до того треба волї, треба борби і відреченя! Відмовивши вам, я не хотїла, щоб ви пішли і стали вперед „великим паном.“
