Кіомо. — Осібного післанця висилаю вже з подрібними вказівками акції. Бувай! — і генерал завісив слухавку.
Висока, дещо пригорблена постать двадцятьпятилітнього командора ніппонської повітряної фльоти зарисувалась чітко на стіні летунського бараку, де містилась канцелярія командора.
Тогазі, потираючи заклопотано широке чоло, глянув на годинник: добігало три чверти на другу. За тонкою стіною з дощок, що переділювала канцелярію від дальших саль і кантини, лунали веселі вигуки.
Це летуни шостої штафети, що командантом її був Кіомо, найменший брат капітана Тогазі, розповідали свої пригоди. Вернулись щойно перед пів годиною з розвідчих летів і, гомонячи весело, розказували своїм друзям про тринадцяту перемогу Кіома.
Командор підійшов до стіни.
— …а він тоді, — оповідав один — коли цей просто згори звалювався на його машину — робить декілька перескоків на хвості і валить йому просто на мотор. Ясна річ: — дурний китаєць не сподівається наступу, думає, що наш Кіомо виховався десь у рижовій трощі, а не в повітрі, і, густо відстрілюючись, робить свічку. Та це йому ні трохи не помагає. Кіомо йде за ним і за декілька хвилин ми бачимо, як машина китайця підскакує, як блоха, а далі валить просто мотором уділ…
— О, так його, так, бісового сина! — притакували, розгарячені оповіданням і жестами, інші летуни.
Тогазі, ледве посміхнувшись, відійшов від стіни. Ще дальше щось оповідали його хлопці, та вже не чув цього командор. Тільки голосні вибухи сміху вказували, що хлопці були вдоволені.
Капітан замислився. Бачив перед собою Кіома, цього майже „шкраба”, як він після сьогоднішньої ви-
20
