мене старого. Молодий мусить вести твої полки, бо й сильної руки вони схотять. Коли Ти, князю, не поведеш їх, то хай веде їх — боярин Мирославич.
Варинич, схиливши голову, хитав нею, наче притакував собі. Князь довго-довго роздумував. Дивився Вариничеві в вилинялі очі і похмурнів.
— Твоя правда, воєводо! — почав поволі. — Сам вести я не можу. Не може бо господар лишати хати без пана. Але мене заступить там хто інший… Хто, кажеш, по твоїм розмислі гідний вести полки?
— Мирославич, князю, Мирославич!
— Підготовіть усе. Пішли до мене, воєводо, Мирославича!
|
|
На вежах Галича, Звенигорода, Перемишля й Бужська грали роги. Скликали полки на рать. Вулицями переїздили важкі відділи варягів, легко проскакували чорні клобуки й торки. Скрипіли пороки на деревяних колісницях.
Воєвода Мирославич у блискучій зброї проїздив швидко поперед лави і порядкував. Його молоде обличчя від натуги й поспіху спітніло. Щохвилини здіймав шолом і витирав мережаним рушником чоло.
— Пускай сосуди! — наказав коротко, і в цю ж мить крізь волинську браму Галича, люто скрипучи, посунулись воєнні машини: велетенські метавки, гуляй-городи, криті вози й інше.
Полки за полками, кожний із своєю корогвою, тільки клобуцькі й торецькі йшли з бунчуками.
У вікні наріжної башти стояв сам князь. У стальовій варязькій зброї з-під шолома дивився на вихід свого війська. Спертий на обоюднім дамасценськім мечі, посміхався вдоволено й тужно. Хотілось йому йти з ними разом далеко, ген там до золотоверхого Києва, хотілось власним мечем карати диких суздаль-
63
