зміст кличе на людину зі сталевої, гладкої верхні зеркала: Пора жнив Шему минула, — минула недаром! Висохла земля чорніє, та репається під подувом Тіфона, — пора спочити й оставити зелень надії та любощів молодшим… Темні тіни лежали вже на висках привялого лиця, шийні мязи виступали з під жовтявої, ненагрітої румянцем молодости шкіри, а півкулі грудий охляли вже й опали понизче первісної висоти. Не диво отже, що непрозорий калязір ослонював усю стать жінки та закривав недостачі своїми складками. Зате дивним був вираз справді матерньої ніжности, з яким лице старшої жінки похилялося до молоденької товаришки, що йшла поруч із нею.
Ніяка заслона не скривала чудових форм тіла пятнадцятьлітньої красавиці. Воно всею верхнею шовкової шкіри, пило раннє повітря і благодатнє проміння сонця. Свіжість молодої крови заступала всі дари бога одівальні Беза і красила прегарну доню Нілю блеском самоцвіту та пахощами лотосу.
— У останнє поглянь, дитинко, на світ очами дівчини! — говорила старша. — Ти посвятила себе великій богині і вона вправді приняла, але ще не взяла тебе. Вона не пірвала ще тебе у круговорот своїх намірів, цілий та способів, не вказала у яркому світлі жертівних огнів тайни створіння, тобто плодження всього живучого серед найвищої, найпалкіщої розкоші, у шалі… Аж сьогодня вечером увійдеш між нас, а я, провідниця святих танечниць Гатори, просвічу тебе. Та перш усього нині ніччю зложиш богині в жертву твою невинність…
Дівча здрігнуло всім тілом.
— Богині? — спитала протяжно.
— Так, богині, яка зішле когось, хто возьме від тебе твою жертву і на сей раз… радій дитино!… на сей раз сим вибраним буде не хто другий як сам вічно жіючий фараон, мер амен Рамессу!
— Не розумію тебе, Ата, — відповіла дівчина.
— Богиня, — пояснювала Ата, — приймає жертву дівочої невинности через свого архієрея, або котрогось із пророків. Але часами відступає її вибраному свойого серця жертводавцеві, яким ось нині є фараон.
Повільною ходою ішли обі товаришки стежкою города. Кріслаті сикомори отінювали її, а крикливі малпочки гралися у галуззі, викривляючи на прогожих забавні мордочки. Обі жінки дійшли до малої, у рожевому кущі укритої камяної лавочки. Камяна плита була застелена білим одіялом, а тіло та голена голова жреця з опухлим від запою лицем покоїлася на ньому. Біля нього на піску спала нага танечниця. Її прозорий калязір був подертий, на грудях та бедрах видніли сліди укушень та поцілунків
