розшалілого любовника. Усе тіло здрігалося раз-у-раз у мимовільних істеричних дроганнях.
З легким окликом переляку подалася дівчина взад. У Ати не знать чому поглубилася брижка болю довкола уст.
— Не лякайся, дитинко, ти не знаєш, яку безодню роскоші випило сих двоє, заки обняв їх сон…
Але дівчини немогло успокоїти незвісне.
— Я боюся, Ата, боюся незвісного! Воно може бути гарне, роскішне, святе, аке я боюся його, бо я не так…
— Що не так? — спитала живо Ата.
Дівчина спаленіла, а румянець поширювався на шию та грудь наче генна, накладана умілою рукою служебниці. Добру хвилю мовчала дівчина, заки стала розказувати ось-що:
— Ти знаєш, Ата, що мій батько голярем на абарійському передмісті. До нас заходили нераз свої та чужинці. Вони приносили вино, цвіти, мясо та хліб, давали гроші, а все за мене. Неодин бажав і обіцював вчинити мене „пальмою любови для свойого чоловіка“, тобто взяти мене як першу жінку — Небтемпа у свій дім. Але батько зволікав, бо гадав, що дістане більше від якого достойника, або писаря. Ти знаєш, Ата, що як погонич осла, так писар поганяє усі прочі стани і буває деколи більшим паном ніж ґенерал або купець…
— Найбільшими панами, хто знає чи й не більшими від самого вічно жіючого фараона, були, є і будуть жреці! — замітила поважно Ата.
— Ох збагнула я се… на собі..! — зітхнула дівчина. — Одної днини прийшов святий отець Птахготеп і сейчас, побачивши мене, забажав узяти зі собою. Обіцював золото, вино, часть приносу з кождого Теху, найбільшого свята Пібасту. Батько падав на черево, цілував його руки й ноги, але мене дати не хотів. Птахготеп відійшов, червоний мов ніс пяного Азійця, а другої днини узяли мене сюди сторожі святині, як належну богині жертву. Дармо просив батько помилування, роздирав одежу, а я плакала. Мене взяли таки, кажучи, що у ложе його святости ніхто не йде з плачем. І воно правда! се велика, се божеська честь для бідної дочки голяра, але не такого надіялася я від життя. У забутті королівського Пагімту зівяне моя краса, ніби маків цвіт підчас Шему, коли з піль збирають колосся, а солому жидівські раби перемішують з глиною на цеглу… Нераз дивлячися на бідні жінки мужиків, як поралися біля товчення пшениці та ячменю на камені, прохала я богів не покарати мене такою тяжкою працею у життю. Лиця поорані морщинами, рамена висохлі, ноги чорні від нілевого болота, грудь обвисла, віддих вонючий від чіснику, волосся поруділе від сірки, щоби не чіпалася нужа… брр!
