Ізидо, — молилася я, — спаси мене від тричі проклятої нужди мужика! Але ось вечером, прибігали з над ріки діти. Одні приносили зловлену рибу, другі несли цвіти, або оберемок спілого лотосу, чи молодого папірусу, а найменчі одно й дворічні з плачем та голосінням бігли до матерей і прохали поживи. Тоді матері подавали ім свої обвислі груди, а їх старі лиця наче осяяв луч промінистого Гора. Надходив і вонючий, брудний мужик у подертому стені з заскорузлими руками, гладив по голові жінку й дитину, а там хотяй втомлений сам, розводив огонь до вечері, щоби не перебивати мамі та дитині їх заняття. — О, тоді завидувала я сим поганим, нечистим поманам і прохала богів дати мені лишень тільки щастя, скільки дає його вечір у мужицькій хаті.
У голосі дівчини зазвучали сльози. Наче шукаючи відповіди та потіхи у досвідної товаришки, підняла вона очі до неї, але, о диво! Ні слова не сказала Ата, а і в її очах блестіли наче краплини роси…
— Не кождому писане семейне життя! — відповіла вкінці. — Ось не весь лотос дає солодкі зерна. Згадай, скільки білих та синіх цвіток вяне у дівочих косах, при дівочих грудях, довкола камяних стовпів святині!…
— Так вони вянуть! — проказала дівчина.
— Вянуть! — повторила Ата, а по хвилі додала мягким, ніжним голосом.
— Не ховай гніву в серці до Птахготепа! З його пророчих рук спливе на тебе щастє! Хто знає, може, око його святости спічне на тобі ласкаво і він вчинить тебе своєю Небтемпа на весь Египет та весь світ? З одної тканини і стен мужика і прапор на щоглі, але котрому з них більша честь?
— Ах! Ата, ти не розумієш мене, ти вже не всилі відчути сього, що накипіло в мойому серці. При усій славі та блеску святої ложниці царя, хай Сет випоре кишки Птахготепа, а тіло потопить у череві крокодиля, щоби йому не було ні гробу, ні спокою, ні життя, ні смерти! Най викине його Нутпар — царство блажених на жовту пустиню між шакалів, гієн та стерваків і не буде йому милосердя, як мені нема і небуде щастя!
Потемніло лице дівчини, рученята затиснулися судорожно, блиснули зуби з під коралевих губ, засвітили очі.
Ата не відповіла нічого. Вона руками закрила лице і звільна відійшла до святині. Хто знає, може й вона відчула печаль дівчини та поняла стійність щастя, яке приносить вечір у хату мужика-хлібороба?…
Тимчасом счезли останки сутіни, соняшне світло залило всі закутини города та святині і побудило потомлені та приспані орґією пари. На подвірі почався також рух,
