а хриплі голоси Сардинців доходили аж у глубину святих огородів.
Здрігнулася дівчина і побігла геть над ріку, де не надіялася стрітити нікого. Подув повітря розвіяв її лискучий волос, а легкий піт виступив на оксамітну верхню її тіла…
Швидкий біг заставив її забути на хвилю про її горе. Відраза до всього, що діялося там… у святині, перемогла біль. Коли угледіла під сикоморами укриту бесідку, аж підскочила з радости і подалася туди. Вбігла між сповиті виноградом стовпці, але ось нагло закричала, наче там у сутіни альтани лежав крокодиль, або піскова змія.
Її на стрічу піднявся з лавочки, високий, білявий красавець — Евмахос. Він піддержав охлялу та поблідлу від переляку дівчину і посадив її на лавочці, а опісля подав її чарку вина. Коли його рука доторкнулася теплого, вогкого від поту тіла чудової дівчини, потемніло й йому в очах. Здавалося, він пірве її сейчас зі собою та погасить спрагу любови, яку тільки довели до крайности безсонність та близкість орґії. Він затрусився увесь, жижки задрожали, зціпилися зуби, кров хвилею хлинула до мізку… Але Ксант здержався, відвернувшись від цвітки, — ще ніколи в життю не зводив він так важкої боротьби, — наче смертний відвертається від чари, повної божеського нектару і погамувався.
— Що тобі дитино? — спитав якимсь дивним, просто несвоїм голосом, — відкіля ти, як тобі на імя?
А дівчина прийшла тимчасом до себе, випила дещо вина й успокоїлася. Вона з цікавістю гляділа на високу геройську стать Евмаха у блискучому шоломі та дзостері-чересі.
— Я Герзет, — сказала — мене жреці взяли до храму Гатори, щоби віддати фараонові, а я боюся сього, бо воно погане.
Важко піднялася грудь полковника. Ось безсмертні боги встерегли його від найстрашніщих злочинів, які тільки знав Египет. Слава ім зате й подяка!
— Я так і гадав, що се з неба зійшла богиня Пібасту у розцвіті молодечої краси, щоби ущасливити найбільшого між смертними, тому й не користав я з твоєї слабости, самоцвіте! Не мені зацвило твоє личко, не мене обіймуть твої з лучів Еосу уткані члени, не огріє віддих палкої груди, не опянять пахощі лона. О попой! Горе мені!
Лице Евмаха стягнув біль, а в очах блиснули сльози. Йому нагло захотілося плакати та кричати зі злости і невтишеного бажання, яке з живловою силою вмить опанувало його єство. А вона?… Чимраз цікавіще приглядалися її великі, чорні очі незнакомому мужеві.
