жалувався перед двома Фенікійцями, які прийшли до нього підстригати бороду.
— Як тіло відпадає від костей прокаженого, так покинула радість моє бездольне кубло. Душа моя сумує, а очі падуть на землю від плачу. Кільки разів гляну на гнучкі била лотосу, тільки разів згадую твою струнку стать, о Герзет! О ти, самоцвіте безцінний та принадний! Гатора й Ізида наділили тебе красою Перу-пори сійби, коли з вогкого намулу вицвітає барвисте життя, зелень роскоші-любови, надія на спіле колосся богині Ранут. О горе! Дармо товче невільниця золоту пшеницю-бет на чорній камяній плиті з Хебту, дармо блестить пиво-гаґ у збані. Ні одно ні друге не розвеселить уже моїх членів, не викличе усміху на мої порепані, почорнілі уста. Мій віддих став вонючим як віддих Азійця, який наївся несвіжого мяса з асафетидою, бо я тільки раз у день мию моє тіло від чорного пилу та червоної крови недужих. Харкотиння, грубе волосся, нужа та сопух із моєї робітні се мій рай-нутпар у сьому життю. Богове! Щож жде мене у тому?
Важко перевів Нана віддих, а вхопивши жменею пороху з долівки, посипав нею голову.
— О ти! — нарікав дальше, — що могла стати панією принади, повабу та любови, ти, що булаб певно стала „пальмою принади та любощів“ для твойого чоловіка, як страшенно засмутила ти моє серце! Кільки то разів дрожали мої старі коліна на вид твоїх укритих чарів, кільки разів розпалював огонь твоєї молодости мої старечі кости! Ах! Як часто бажав я стати фараоном, не тому, що королі живуть вічно, а тому, що вони можуть дочками свойого Пагімту прикрашувати ложа… О Герзет! Чому твій батько зродився бідаком, який мусить ціною твоєї невинности купувати собі хліб? Та де ся ціна? Оберемок лотосу зі святині, обмацяний колач, який воняє гнилою рибою від нечистих пальців роспусника, тай тільки… О горе, горе, горе!
Уважно слухав один із купців нарікань голяря, вкінці усміхнувся злобно.
— Бачу, підлий голярю, що Герзет, за яку обіцював я тобі два таланти золотом, утікла з якимсь роспусним жрецем? — догадувався. — Ти тоді сам не знав, чого правити від мене, а теперечки ні гроша, ні дівчини, ні роскоші. Се точнісінько так як перший чоловік, що не хотів їсти хліба життя, який подавали йому боги, бо гадав, що се хліб смерти.
— Ох ні, достойний Магарбалю! — відповів Нана, який у мить нагадав собі, що говорить із чужинцями, — вона не втікла. Її взяли як танечницю до святині Гатори.
— Ха! ха! — зареготався нагло другий Фенікієць, молодий, чорнявий муж із хижим поглядом великих, чорних
