очий та тонким, наче клюв супа закривленим носом, — ха! ха! Ось тепер мій друг Магарбаль без труду за кілько там шекелів дістане те саме, за що давав тобі, тварюко, два таланти. Богове! Шкода, що мене не було тоді при ньому. Я за два таланти віддавби був не то дочку, а й любовницю. На Астарту! Ти заслужив на удар пястуком у шлунок та на десять поличників опльованою підошвою!
В сій хвилині якась стать заслонила собою світло сонця, а рівночасно лучі його заграли на золотистих кучерях нового гостя. За ним ступав другий, чорнявий. Одним поглядом оцінив Нана входячих і вмить упав на черево.
— Вітай достойний гостю, у вонючій хижині найпідліщого підніжка твоїх рабів. Хай ясна, соняшна поява Ра розсвітить пітьму її та прохолодить духоту пахощами Пунту або леготом північнього вітру, який віє тоді, коли на небо зійде вечірня зоря Бону. — Що прикажеш, милостивий пане, батьку убогого, вдови і сироти, опікуне пригнетених, жерело справедливости і ласки?…
— Ти Нана, батько Герзети? — спитав гість, тріпнувши нетерпляче пальцями. — Я Евмахос, полковник прибічників його святости.
— Знаю се, найдостойніщий стовпе тебанского храму Амона, знаю про тебе, любимця богині Мут…
— Не верзи дурниць! — гримнув Ксант. — Ти Нана?
— Ох я, нещасний, побитий, споневіряний…
— Гаразд! Я приходжу від Герзети. Вона призначена на святочний дарунок його святости, вічно жіючому цареві.
— Ох, ох! — захлипав Нана, все ще не встаючи з долівки. — Часами й душа королівського писаря поселюється у хробакові, який ссе внутренности підлого Хетійця або Гебра. Що за честь! Богове! Чи його святість сам бажає глянути на грязюку у своїх божеських постолів і тому…
— Ні, се я бажаю з тобою поговорити.
Нана зірвався і встав. Оба Азійці заговорили зі собою живо незрозумілою мовою, та раз-у-раз кидали бистрі погляди на Евмаха. На ньому, наче краски на вигладженій стороні папірусу, відбивалися живлові почування, та він сам не звертав уваги на розмову Фенікійців. Тільки Лязіос раз і другий глянув на них, але сейчас відвернувся і сів на краю величезного глиняного глека, у якому на дні лежали ще останки ячменю.
Тимчасом Евмахос заклинав на всі святощі батька, щоби поміг йому відібрати Герзету жрецям.
— Заки прийде вечір, — говорив — приведу тобі її, по волі чи по неволі, якщо згодишся віддати її мені. Стягну на себе гнів жреців, байдуже. У Себенніті завсіди
