вдавалося їм розвеселювати лице володаря. Одначе сим разом Евмахос замахав тільки руками, а коли невільниці замовкли, видав приказ усім, ладитися до виїзду, збирати одежу, поживу, скарби та вантажити на осли й мули. З острахом глянули на нього Хетійки. Їх чорні, лукові брови, морщилися гнівно, повні уста кривилися від укритого невдоволення, тим більше, що завдана праця мала відбуватися серед полудневої жари. Але не сміли супротивлятися приказові, бо в сю мить Лязіос копняком розбудив сплячого візника, велів покликати йому до помочі двайцятьох із поміж дружини Евмаха, а сам став особисто наганяти невільниці до праці. Ізза пояса добув нагайку і нею вказував на річи, які перше всього треба було забрати. По хвилі прибігла ще й його власна служба й одержала такий сам приказ. Табор рушився в одну мить.
Тимчасом Евмахос удався до шатра, де панував милий холодок. У ньому стояло кілька великих, неполиваних глиняних глеків з водою. У них вода насякала у глину й паруючи прохолоджувала воздух, а й сама заховувала свіжість, так принадну для уст після непереспаної ночі. Евмахос напився води і поклався на походну лежанку, покриту кінською шкурою. Двічи заглядали крізь занавіси головки дівчат, наче спитать бажали володаря, яка то хмара прислонила його зір на понаду тугих, повних наче зі спіжу вилитих тіл. Чи не чує він, як сонце та кров нагріли їх бажанням? Чи не бачить їх чудової золотаво-темної краски? — Одначе, о невірний Адоне! — володар ні вусом не звів на них, ні одним поглядом не сказав їм: Останьте! бо ваш вид радує моє серце!
На втомлені очі Евмаха стала спускатися солодка дрімота, сестриця сну. Переживання останніх годин вичерпали сили його духа. Хвилями здавалося йому, що казкова поява Герзети се справді тільки сонна мара, звідний привид, який наслали на нього неприязні духи пітми. А тоді він насилу відпихав від себе нічні картини святих городів Гатори і очі клеїлися до сну. Але ось у останнє на цвітистому тлі появилася дівчина й її пориваюча краса. Вона так ріжна від усіх, яких дотикали його руки, бачили очі, й якими впивалися уста. І вмить ся поява проганяла сон і він відлітав знова далеко, наче від покрику журавля тікає пугач… На Афродіте! У руці бога, який вливає людині у кров невтишиме бажання любови, блестить жорстокий немилосердний спіж.
— Ар геш тек! я на твої прикази пане, — обізвався нагло при занавісі шатра голос Лязіоса і Ксант відразу догадався, що його помічник говорить із якимсь достойником.
