10
— Він любив моє волосся. Воно одне розбуджувало в нього ніжніше слово, пестощі, усміх. Не заплести?… Ха! Ха!
В її руці блиснули широкі, гострі ножиці. Довго дивилася Рогніда на відтяті коси, мов месник на відрубану голову ворога. На землю упав увесь утрачений скарб її дівочої гордости. Бо хоч Володимир знівечив її силою, та не опанував її серця. Ці пахкі коси, символ її жіночої чести це стяг перемоги над насилою. І вона носила його аж до цієї хвилини — хвилини смерти. А тепер, нехай цей волос покаже князеві, що і в останній хвилині вона визиває його! Він же любив цей волос…
Жваво накинула на плече синій, золотом позументом та самоцвітами обшитий плащ, всунула ноги у сині черевички грецької роботи, а на розсипані безладно кучерики наложила золоте чільце з карбункулами. Підняла ніж зі землі та скрила його на грудях. Станула посередині кімнати, горда, як Фріґ, що приймає у Вальгалі вибранців-Валькірій.
Із тріскотом відчинилися двері, а в них станув високий, кремезний чоловік. Не своєю поставою притягав увагу, а поглядом великих синіх очей та гарними суворими рисами. Вони нагадували лице Святополка в будові вилиці та носа. Чоло мав високе, а повні уста проявляли якусь мягкість, незнану зовсім великому батькові Володимира. Густий вус закривав частинно губи і спа-
