11
дав по обох боках надаючи поваги усій появі володаря. Виглядав щонайменше на трицять пять років, на сім-вісім років більше. Мав на собі звичайний шкіряний одяг княжого ратника, легкі варязькі лати та кінчастий шолом. Тільки при поясі висів довгий, тугий меч, у якого ручці червонів рубін завбільшки ліскового горіха, та кривий східнім філіґраном прикрашений ніж. Обшитий багром плащ великого князя покривав зброю простого гридня-дружинника. Видко князь вибирався в якийсь дальший похід та ховався з цим. Увійшов, скинув з плечей плащ і склав на грудях могутні рамена, на яких виступили грубезні вузли мязнів. Рогніда склонила голову, та не віддала приземного поклону, поклону належного володареві. Випрямилася у ввесь ріст і сміло глянула в очі Володимира. Його брови стягнулися грізно, коли заговорив до неї:
— Не віддаєш належного поклону, Рогнідо! — сказав низьким голосом, гамуючи гнів.
— Не віддаю, бо не знаю, кого вітаю, чи мужа, чи князя, чи суддю, чи… ката.
— Ах, то ти з цього боку починаєш? Накликуєш на себе мій гнів? За ніч він уже досить вигорів, наче покинене пастухами багаття. Навіщо ти докладаєш до нього дров?
Рогніда гордо підняла голову.
— У полумї Муспелю згине ввесь світ, боги, люди, велитні. Тільки дурень тікає від долі, тільки боягуз лякається її. Я дочка і внука вікінґів,
