106
Вкінці загуділи на ворожій фльоті сурми і стрійна лінія високих дромонів, наче пересувана одною рукою, поплила назустріч варязьким зміям. І ось зацвіли на чердаках клуби чорного диму, а огнисті клубки чи кулі стали летіти на напасників. Але віддаль була за велика і вони попадали на воду, де й горіли далі невгасним полумям. Цей пливкий „грецький вогонь“, поширювався поверх хвиль і горів як німа погроза напасникові. Ось уже зміїні пащі човнів між цими озерцями живого вогню… Ось весло зачепило об одно із них і вмить загорілося наче смолоскип.
— Очепи в руки! — закричав Ляйфр у цю мить. — Вітрила вділ! Вперед, кому миле життя. Льоґі! льоґі!
— Льоґі! Льоґі! — закричали варяги і з усіх сил налягли на весла. Стрілою понеслися човни вперед, аж від гострих носів хвиля зашуміла і білими бризьками піни охляпала чердак ватажків.
А тоді удруге загуділи лиховісні дула, а клубки полетіли у човни. Вмить загорілися лавки та щогли, весла, облавки, днища. Та не це було найстрашніше. У кожному човні стояли готові мішки піску, яким засипувано місце, де падав клубок і страшне полумя вмить загасало. Зате страшна доля була тих, чиє тіло зіткнулося з цим діявольським винаходом. Жива людина горіла живим вогнем і хоч скочила у воду, то без небезпечного попарення не виходив ніхто. Не було випадку, щоб навіть лекша рана загоїлася на комунебудь.
Зойки почулися з кільканацять човнів, та до-
