113
Руки Романа тремтіли схвильовано.
Та Оляф протягнувся ліниво і засміявся сухо, згірдно.
— Велике свято! Який дурень стане годувати ворогів!
— Чого-ж ти бажаєш, хлопче, від князя? — спитав Анастас.
— Кари, Анастасе, лютої кари за злочин. Князь наказав бранців нагодувати і напоїти, а вони… ах, щоб їм стілько літ довелося конати, кілько я чув смертних криків. Брр!
— Якто, капітани не послухали князя, римського патриція? Не нагодували бранців? А, як так…
Тут Анастас пустився сам іти до одвірка, та в цей мент високе чоло та веселе лице великого князя виглянуло крізь двері.
Він бистро розглянувся.
— А Олешич? Що там? Бранців відвів, нагодував?
— Так, милостивий князю! Приказ я сповнив, бранців віддав і при мені дали їм по чарці хліба, вина і риби та нагло кинулася на них озброєна залога дромонів та вірменські піхотинці, які були в таборі і, і… душа здригається від спогаду! вимордували їх за два отченаші. Опісля вкинули трупи у річку, яка винесла їх у море.
Володимир слухав, якби поражений громом. Його очі потемніли і над чолом нависли зморшки.
— За десять днів мав ти, милостивий володарю, відбувати тріюмф. І ось Сікопулос вислав бран-
