114
ців наперед — почувся тихий голос Анастаса.
Мов гадюкою вжалений кинувся Володимир усім тілом.
— Ах!
Він рукою вхопився за горло, наче душила його злоба. Море шуміло, білі скиби піни відколювалися по обох боках острого корабельного носа, а вітер свистів у линвах та лопотів вітрилом. Довгу хвилину мовчав Володимир, а там і спитав спокійно, тихим голосом, зовсім зрівноваженої людини:
— Що-ж ти сказав на це, Олешич?
— Я… я скаженів із розпуки та ганьби, та тоді показали мені писаний наказ Сікопулоса, який пішов за розпорядком імператорів — вимордувати всіх бранців без суду для прикладу!
Глибоко відсапнув Володимир.
— Значить, наказ імператорів? — спитав.
— Так, милостивий князю і ти один можеш їх покарати за звірство. Гей, воювали ми з вятичами, печенігами, ляхами, товкли собою по всіх усюдах, бачили неодну погань, неодин злочин, але такого, їй богу, ще ні. Мордувати бідних моряків, які певно шукали при фльоті Фоки хліба.
— Покинь це, Олешич! Тут нема кого карати, а до імператорів нам за високо і за далеко. Не наше діло. Залишіть мене самого.
Анастас з Оляфом ступали наостанку.
— Залишися Романе тут. Я пришлю тобі ще декого до товариства. Недобре, щоб князь залишався без сторожі — прошепотів грек Олешичеві.
