115
Злочин на безборонних бранцях сильно зажурив Володимира. Неодну криваву картину бачили очі його памяти із воєнних років після смерти великого Святослава. Масове убивство траплялося нераз: убивали колись поляки рабів, жінок та дітей при похороні або тризні, убивали і тепер часами при жертвах Перунові на київських горах. Неодну сотню половлених печенігів та вятичів велів князь вішати за грабіж або зраду, але все це була кара за злочини. Все-ж за десять років не видав князь на всіх землях просторого східного низу стільки засудів, скільки їх тепер виконано під його боком на основі паперу підписаного імператорами. Бистрим поглядом державного мужа збагнув великий князь Києва відразу, що вина за ворохобні паде на самих імператорів, та їх державний лад і саме тому різня бранців видавалася йому різнею невинних людей, яким скоріше треба було дати шматок хліба та грядку власної землі. Але найбільшим болем наповняло серце князя те, що такий засуд ішов у розріз із Христовою вірою. Довго томився великий князь, ходячи по каюті та слухав свисту західнього вихру в корабельних линвах. Від отвертого моря надбігали гребенясті вали і з плюскотом розбивалися об корму дромона та далеко вдиралися у пісок пристані, мішаючи свої солоні води з солодкою отруєю Практія.
