127
— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого вся мандрівка стала вже сама собою займати.
— Цими сходами підемо! — сказав грек, — але ще не швидко. Покищо мусимо ще одне полагодити, а до цього треба нам світла.
— Ба! деж його взяти? Смолоскипи, кажеш вогкі! — відповів Роман, — хіба пожди! У мене є деревляна дощина у піхві меча.
Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав зі шапки вовняну підшивку, полупав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій склепленій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирокутний отвір, у якому видніли перші ступні нових східців.
— За мною сюди! — показав Анастас ліворуч.
— Там теж нічого нема!
— Ба, побачиш!
І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходить одна перед другу і залишають вузенький перехід десь униз.
— Бачите це перехід. Він веде глибоко, глибоко вділ, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею є ще на яких два лікті склепіння. Під ним був колись човник, яким можна було виплисти на залив, та тепер йо-
