149
— Не оправдуйте себе, ані не карайте інших, порфірородні — махнув зневажливо рукою Володимир. — Не я буду вашим суддею. У мене тільки з вами умова і я бажаю, щоб ви її виповнили. Провід варягів іще в моїх руках!…
У тих словах звучала страшна погроза й тінь лягла вмить на лиця імператорів.
— Умови ми дотримаємо! — сказав Василій глухо. — З наших уст пливе тільки правда і добро, а ти, князю, сам переконаєшся в цьому.
— Чи не за багато обіцюєш, брате? — вмішався Константин. — Чуєш, що Володимир держить провід у своїх руках, а мав віддати його нам? Далі подумай, що наш нарід заступає на землі Спасителя, а Володимир поганин.
— А чи Скіллос питав мене про мою віру, коли прохав помочі? — спитав Володимир і його брови піднялися.
— Ні, він не питав, — підхопив Василій, — не питав, але рішуче заявив, що сестра порфірородних ніколи не стане жінкою поганина. Ти знав про це і…
— І вчинив усе, чого ви бажали. Ще сьогодні я готов передати кому треба провід над варягами.
— Маніякесові, великому гетеріярхові?
— А хочби й писареві Сікопула, що продавав неспілі фіґи…
Здавалося, що кров заллє почервоніле від досади обличчя Василія. Та він пригриз долішню губу, аж побіліла.
